В цю країну закохуєшся з першого погляду, кроку, подиху. Хоча насправді це, мабуть, сталося ще задовго, як ступив на її землю: десь у п’ятому класі, після прочитання романів «Спартак» чи «Овод» або ж  італійських оповідань Михайла Коцюбинського.
Місто біля Везувію «Бон джорно!» — вітаю цю землю та італійців Сальваторе та Антоніо, які на прохання української громади зустрічають мене в аеропорту Неаполя. Мабуть, оте «бон джорно» було вимовлене досить таки правильно, бо італійці стискають мене в обіймах, ніби почули якесь чарівне слово, яке здатне відкривати серця, розтоплювати айсберги недовіри, долати кордони. Певно, думаючи, що я володію їхньою рідною мовою, мої супутники всю дорогу від аеропорту Наполі до маленького портового містечка Салерно, куди ми їхали, жваво жестикулюючи, щось пояснювали. Завдяки мові жестів та власній інтуїції я зрозумів, що вони дуже хвилювалися, коли почули, що літак запізнюється на три години, співчувають з приводу мого загубленого з вини працівників компанії «Аліталія» багажу, заспокоюють, запевняючи, що такі випадки останнім часом нерідкість і, як правило, вони закінчуються щасливо. «Місяць-два і багаж привезуть додому…» А ще попри нічну темряву намагалися коментувати навколишні пейзажі. І раптом серед іншомовної мішанини чую знайомі слова: «Везувій, Помпеї…». Невже, ті самі? «Сі, сі, сеньйор, тобто, так». На тлі нічного неба виразно видно контури величезної гори, що грізно нависає над морем. Везувій, на щастя, спить. За кожним його подихом день і ніч стежать вчені, бо якщо раптово прокинеться — біда. Щоб спричинити її, йому не обов’язково дихати вогнем, досить поворушити могутніми плечима. На початку 1980-х від землетрусу в Салерно загинуло близько півтисячі людей.
«Салерно!» — показують вниз італійці. З високої гірської дороги видно тисячі вогнів у формі півкола, яке нагадує розжарену підкову, що остиває в морі. А яке гарне це місто зблизька! Кожна вулиця, провулок прикрашені неповторними візерунками новорічно-різдвяних ілюмінацій. Тепло. Ліпить дощ. Стогне море. А в Україні тим часом виють заметілі і тріщать морози…

П'яца Сан-Франческо
Маленьке містечко на півдні Італії Салерно за красу і благодатний клімат вважається раєм на землі. Але тисячі українців, які приїхали сюди на заробітки за важкою працею його майже не помічають. Є наші брати і сестри також у Мілані, Римі, Генуї, Венеції, Болоньї та багатьох інших містах Італії. І скрізь їм не солодко. Я уявив себе заробітчанином, який приїхав до Салерно з туристичною візою та з грошима на тиждень. За цей час мушу знайти роботу. Легко сказати, та як це зробити? Навіть поганенька робота на дорозі не валяється.
Усі, хто їде сюди, сподіваючись на щасливий випадок, знають про п’яца Сан Франческо як про неформальну біржу праці для мігрантів із України. Кожна національна меншина має свою таку «біржу». Отож шукачі кращої долі сидять, стоять, курять, розмовляють, чекаючи на покупця їхніх рук, чи то пак, роботодавця. «Наче на давньому невільничому ринку у Кафі…» — подумалося. На роботу можна чекати день, два, тиждень, місяць, рік. Посади, на які можуть розраховувати колишні наші вчителі, музиканти, лікарі, військові, підприємці, селяни, робітники, – невисокі: хатні робітниці, доглядачі немічних, чорнороби на аграрних підприємствах, будівельних фірмах, заводах. Коли у відвідувачів «біржі» закінчуються гроші, а їхній одяг втрачає пристойний вигляд, виручає Карітас — благодійна установа, яка фінансується католицькою церквою. Тут можна поїсти, переночувати, підібрати собі сякий-такий одяг. Дехто з наших молодих жінок не витримує такого режиму і пристає на пропозицію сутенерів працювати на «страді», тобто опановувати професію повії.
Італійці на «біржу» не ходять, бо не хочуть мати справу з незнайомими людьми. Вони наймають тих, кого порадять їм родичі, колеги, сусіди, знайомі. Тобто діє замкнена система найму. Наші земляки, такі ж заробітчани, виконують у ній роль агентів. Наприклад, просить господиня свою хатню робітницю: підбери для моєї знайомої таку ж чесну, працьовиту, відповідальну працівницю, як і сама. Та йде на «біржу», де здійснює своєрідний кастинг(відбір). Перемагає той, хто не вагаючись заплатить агентові за посередництво 200-400 євро. Земляк не земляк, якщо хочеш працювати – плати, бо й сам агент колись платив. Українська громада Салерно прагне розірвати це замкнене коло здирництва, сіючи зерна безкорисливості, допомагаючи одне одному, підтримуючи в біді. Але сил для цього замало. Бо керівники та активісти громади —заробітчани, які невідлучно чергують біля своїх немічних сеньйор та сеньйорів, виконуючи їхні забаганки. Є лише один вільний день на тиждень. Виручає мобільне «телефоніно», з допомогою якого можна вилити подрузі душу, попросити підшукати нову роботу(«Чи немає в тебе на прикметі чогось підходящого, бо моя робота ось-ось має скінчитися…»).
Це товариство взаємодопомоги, душевної розради, захисту людської гідності. Хто розуміє переваги єднання, той намагається триматися купи. Чимало ж наших братів і сестер перебувають у «вільному плаванні». Проте, коли припече, змушені просити допомоги у громади, бо більше чекати її нізвідки. А «пече» дуже часто, тож громада день у день розширюється чисельно. Її єднають спільно подолані біди, маленькі перемоги, радощі, традиції, народжені вже тут, на італійській землі. Має громада свого лідера — Ольгу Тарасюк. Це сильна і мужня жінка з добрим серцем, в якому якби могла, вмістила б усіх заробітчан. Я намагався приміряти до себе її роль. Чи зміг би так? Чи вистачило б снаги приймати за годину десятки телефонних дзвінків? Благання допомоги, поради, сповіді, скарги, істерики… Можна з’їхати з глузду. Вона заробітчанам і батько, і мати, і психотерапевт, і юридичний консультант, омбундсмен(захисник прав людини), і консул на громадських засадах, і художній керівник жіночого вокального ансамблю «Калина». Окрім всього, Ольга звичайнісінька хатня робітниця, хоча має диплом філолога та незакінчену музичну освіту. Подумалося: вона фактично виконує дуже важливі державні функції, які випали з поля зору влад Італії й України. Ці функції мали б бути належно оцінені й оплачені. «Отам мені заплатиться…» — показує на небо, в якому після затяжного дощу з’явилося сонце. Добре, що є такі люди.

Просто Марія
Разом із Ольгою Тарасюк ідемо на робоче місце однієї з активісток української громади Марії Чжен. Корейське прізвище дісталося їй від чоловіка-військового. Їй колись давно наворожила циганка, мовляв, через 27 років опинишся за кордоном, але не як турист, а по іншій лінії. «По якій?» — сміялася вона, бо ніщо не віщувало лиха: була директором великого магазину, потім очолювала колектив комбінату громадського харчування, мала солідні заощадження. Гадала, що рідна держава її захищає, розв’яже завше всі проблеми. Та незчулася, як у 1990-х «згоріли» заощадження, втратила роботу. Ніхто про неї не дбав, як і про інших людей. Злидні стали брати за горло. Не було грошей на ліки для хворої матері, на навчання доньки. На Різдво 2000 року відрізали газ. Було враження, ніби якась невідома сила випихає її з рідної землі. Опиратися далі не стало сил. Тож позичила гроші, оформила туристичну візу, сіла в автобус і за тридцять годин опинилася в Салерно. І лише тут згадалося їй пророкування циганки. На п’яца Сан Франческо купила свою першу роботу за 400 євро. Але вона, та робота, через три місяці «померла» разом із сеньйорою, яку доглядала Марія. Для заробітчан їхня робота – наче божество, яке шанують над усе, адже воно дає хліб і дах над головою. Так і кажуть: «моя робота сердиться», «викликає», «обідає», «спить», «хворіє» і, на жаль, «помирає». Щоб вона жила якомога довше, її пестять, виконують всі забаганки, ходять навколо неї навшпиньках. Якщо для багатьох родичів італійських бабусь, дідусів смерть — полегкість або відкриті двері до спадщини, то для їхніх доглядачів — справжня трагедія. Гірко плачуть за людиною, до якої встигли звикнути, і за своїми надіями. Мало хто з господарів пропонує залишитися на деякий час, поки не знайдеться нова робота. Здебільшого одразу ж кажуть: «Аррівідерчі». Отож Марії довелося ще двічі купувати собі роботу. Потім знаходила її сама, бо вже мала певний авторитет у цій сфері послуг. Загалом же у неї було дев’ять чи місць Вже збилася з ліку.
«Наша робота — постійна боротьба характерів, — ділиться своїми думками і спостереженнями Марія. — З перших хвилин тебе випробовують, намагаються підкорити, зігнути. І не тому, що італійці негостинні, нещирі, скупі, злі. Ні, це прекрасні люди. Просто так улаштовано світ, в якому для всіх розписані свої ролі: господар, найманий працівник, слуга, багатий, бідний. Але все залежить від того, як поведешся, чи даси себе принизити». Марія переконана: якби їй довелося слугувати новим українцям, було б набагато гірше, бо вони не дозволили б виявляти характер, демонструвати гідність і таке інше — одразу показали б на двері. Італійці ж м’якші, поступливіші, інтелігентніші, простіші. Раз було, що її валізи склали у ванній. Вибачте, каже Марія господині, а ви свої речі зберігали б у таких умовах? Іншого разу їй запропонували спати в одному ліжку з хворою сеньйорою, ще якось змушували їсти зіпсовані фрукти та недоїдки, не дозволяли митися, пити чай, телефонувати подругам і таке інше. Але щоразу Марія ввічливо, але твердо відстоювала свої права. Господарі відступали і надалі ставилися до неї шанобливо. Лише одного разу, як то кажуть, наскочила коса на камінь, тож довелося піти.
Відтоді, як приїхала сюди 2000 року, жодного разу не приїжджала на Батьківщину. Бо була нелегалкою. Лише нещодавно одержала так зване «флюсі» — дозвіл на право проживання, який оформляється на підставі запрошення, яке італійський роботодавець нібито надсилає в Україну. Але щойно почала оформляти «флюсі», як вийшла «санаторія», тобто амністія для нелегалів, на підставі якої вони протягом певного періоду мають оформити «пермесо» — найбажаніший для заробітчанина документ, який дає право на безстрокове проживання і працю в Італії. «Сім років мені щоночі снилося, як я їду в Україну, як господарюю вдома, гуляю з онуком. Тужила за Батьківщиною так, що аж вити хотілося. А тепер нічого не сниться, у душі – пустка. Ми ще чужі тут і вже чужі там. Я боюсь повертатись, бо не бачу для себе там місця», — з сумом говорить Марія.

Приховані таланти
Робота у наших заробітчан важка, забирає всі сили душі й тіла. У чому ж знаходять віддушину? Марія, приміром, вишиває, пише оповідання про долю заробітчан, потім їх перечитує, плаче над ними. Ще виконує доручення української асоціації, молиться Богу в своєму куточку, і від цього їй легшає на серці. Потрясіння, якого зазнали заробітчани, переїхавши на чужину, туга за Батьківщиною відкрили у більшості з них приховані таланти: вони стали писати вірші, оповідання, пісні. Поринаючи у світ художнього слова, намагаються захистити свою особистість від руйнації. «Ми змушені захищати свої мізки і душі, аби життя не втопило їх в унітазах, які ми щодня миємо», — сказала мені одна з заробітчанок. Причому творчість українських італійців набула масового характеру, адже йдеться не про одного-двох талановитих новелістів чи поетів, а про кількадесят. Асоціація українців Салерно останніми роками видала 7 збірників оповідань, поезій, заробітчанських пісень. Я вірю, що рано чи пізно Україна визнає талант Наталії Згодько, чиїми оповіданнями зачитується все українське заробітчанство в Італії. Упевнений, що буде поціновано й інші творчі здобутки четвертої хвилі української міграції.
«Обідати!» — запрошує нас господар пані Марії, 86-річний сеньйор Роберто Наполі. На перше в Італії зазвичай подають пасту(макарони), на друге — добрячий шмат м’яса, на третє — фрукти, далі – кава. Завершальну крапку в цьому чревоугодництві ставить чарка лікеру «цетронелло» або «лімонелло». О, як італійці люблять спагеті! Пан Роберто, який полюбляє куховарити, розповідає, що макарони можна наповнювати м’ясним фаршем, морепродуктами, грибами, посипати тертим сиром «пармезаном», змішувати з томатним соусом та всякою всячиною. Варіантів не злічити. Є паста-ашутто, паста-фаджолі, паста-карбонара, паста-вонголи і т.д. Здається, вся фантазія італійців спрямована на пошук все нових і нових рецептів приготування цієї страви. Мають вони і цілу теорію добору вин. Годинами можуть обговорювати їх смакові якості. У нас на столі стояла пляшка сухого червоного вина з села Белосгвардо, що неподалік Салерно. Щоб описати його смакові якості, треба бути італійцем. Бо сказати: «кисле», «терпке», «солодке» — нічого не сказати.
Сеньйор Роберто прожив гідне життя. Адвокат за освітою, він успадкував від свого батька маленьку ювелірну крамничку, тож його сім'я жила безбідно, хоча й не розкошувала. Має трьох синів, шістьох онуків, уболіває за футбольний клуб «Наполі», захоплюється політикою італійського прем’єра Берлусконі, чув про наших Ющенка, Тимошенко, футболіста Шевченка. Знає два українських слова: «Так! Ющенко!», які вивчив узимку 2004-го, коли Україна гриміла на весь світ своєю революцією. Господар дому — типовий продукт виховання пані Марії. Спочатку він намагався керувати нею, в чомусь обмежувати, але вона швидко поставила його на місце, і тепер тримає дисципліну в домі. Марія, ніби член великої сім'ї Наполі. Господар не нахвалиться її кулінарними здібностями, особистими якостями. Він вважає, що всі українці такі, як і пані Марія: дуже чесні, чуйні, самовіддані, працьовиті, охайні, культурні. «Можна хоч мільйон залишити, не візьмуть…»
Нехай собі так вважає. А ми ж знаємо, що насправді буваємо різними...
Червоне і чорне
Долі українських заробітчан гаптуються різними кольорами: чорним, білим, червоним та іншими. Переважає, на жаль, чорний. Якщо ти не маєш документів, то прав у тебе не більше, ніж у собаки бездомного.

Італійська дієта
Люба Савченко приїхала до Салерно з Нікополя. Була там досить успішним підприємцем: наймала п’ять продавців на міському ринку. Але бізнес, як кажуть, луснув. Їхала до Італії на рік-півтора – аби поповнити свої капітали. По приїзді півтора місяця поневірялась. Із першою роботою теж не пощастило: доводилося працювати по 18 годин, прати вручну, готувати їжу на сім'ю з 10 осіб. Харчувалася, чим доведеться. Схудла на десять кілограмів, тож одяг, в якому приїхала, став висіти на ній, як на жердині. Італійська «дієта» виявилася дуже ефективною. Тому наступну роботу, попри всі її недоліки можна було назвати раєм. Доглядала за бабусею, син якої — відомий у місті архітектор. З’явилося трохи часу для себе, стала читати, писати вірші й оповідання. Роботодавець пообіцяв, що з допомогою своїх зв’язків дуже швидко оформить їй усі документи. Та оформляє й досі. Це один із недоліків італійців: наобіцяти сім мішків вовни і нічого не зробити. Халатність архітектора дуже дорого обійшлася Любі. Якось у неділю гуляли вони з подругою містом. Щойно стали спускатися з п’яца Сан Франческо на Лунгамаре(набережну), як мимо них, наче вихор, промчала молода парочка на мотоциклі. Дівчина шарпонула Любину сумочку. Та так сильно, що та впала, розбивши обличчя, голову, обчухравши коліна. Перехожі викликали «швидку» і поліцію. Карабінери першим ділом попросили пред’явити документи. А їх нема. Повезли її у місцевий відділок, звідти — у Рим, де помістили до спеціального центру для утримання нелегалів. По суті, то була в’язниця, ба навіть концтабір, бо у європейських в’язницях харчують наче в санаторіях, утримують у пристойних кімнатах, схожих на готельні номери, надають медичну допомогу, а тут в одній кімнаті з загратованим вікном — близько двадцяти осіб. Сигаретного диму у ній — хоч коромисло вішай. Знову почалася для Люби дієта. Співмешканці — повії, злодії, бомжі, інший непевний елемент. Були, звичайно, і такі, як Люба, — жертви поліцейських облав, нелегальні «страньєре» або іноземці без документів. То була жорстока школа боротьби за гідність. Бодай її нікому не проходити. День тягнувся, наче рік. Так тривало два місяці. Щодня чекала, що зайдуть і скажуть: «Вас депортовано» і повезуть у супроводі поліціянтів в аеропорт. Це найгірше, чого можна було сподіватися. Уявіть собі: повертається заробітчанка на Батьківщину без документів, без грошей, без речей, із побитим обличчям, синцями під очима. Яка ганьба! На щастя, присуд виявився м’якшим: самій протягом п’яти днів, без супроводу, депортуватися. Щоправда, один із працівників того похмурого закладу по-дружньому їй шепнув на вухо, що такі присуди мало хто виконує. І вона знову опинилася в Салерно. У тій же сім'ї, на тій же роботі: архітектор виявився таки порядною людиною, підтримав її у тяжку хвилину.

«Кохайтеся, чорноброві...»
Більшість українських заробітчан в Італії — жінки: молоді, середнього і навіть похилого віку, заміжні, незаміжні, розлучені. Певна річ, що й доля складається по-різному. Італійці закохуються в українок і навпаки. Утворюються шлюби, тимчасові союзи, розпадаються сім’ї в Україні і в Італії. Кому як пощастить. Ганні Чайці пощастило: вийшла заміж за Антоніо Франческолі, людину, в якої, як мені здалося, майже немає недоліків. Виріс у сім’ї, де окрім нього було ще семеро дітей. Батько загинув на Другій світовій війні. Аби вижити, вдова і її діти трудилися з ранку до вечора. Антоніо змалку освоїв професію рибалки-пірнальника, який з морського дна збирав для місцевих ресторанів різні делікатеси, як тут кажуть – «фрукти». Нині він — професійний більярдист, який кілька разів вигравав турніри Салерно і навіть провінції Кампанья. Був разом із Ганною двічі в Україні, в захопленні від неї. Вразив сім'ю Ганни вмінням куховарити. В обох, у Ганни й Антоніо, є дорослі діти від попередніх шлюбів. Тепер утворилася велика українсько-італійська родина. Одне слово, ідилія.
А от Надійці Коляджин не пощастило. Викласти коротко все, що випало на її долю, неможливо. Може, колись хтось опише в романі пригоди цієї дівчини та її матері. Було їй вісімнадцять, коли приїхала з України в Італію, де вже років десять працювала її мати Марійка Коляджин. Гарна весела дівчина одразу ж привернула увагу місцевих хлопців та чоловіків. Тож стали липнути до неї, як мухи до меду. Особливо упадав навколо неї чорнявий красень Джузеппе. Закрутилася у Надійки голова від уваги та компліментів, якими обсипав її цей донжуан. Освідчився у коханні, запропонував руку й серце. Навіть привів до своєї матері пожити тимчасово, поки він як слід підготується до весілля. Ох, ці італійці, – майстри зваблювати дівчат, любителі любовних авантюр! Надійка літала на крилах щастя. Раділи обоє, коли дізналися, що у них буде дитина. Та якось несподівано випливло, що Джузеппе… одружений. Обурена Надійка втекла до матері. А наступного дня італійський ловелас приніс їй гроші і запропонував позбутися дитини і забути все, що між ними було. Дівчина випхала його за двері разом із грошима. Якби не підтримка матері, то, напевне, наклала б на себе руки. Вирішила народжувати. У пологовому будинку до неї став учащати інший італієць. Зізнався, що вона давно йому припала до серця, що чужа дитина його коханню не перепона, тож після одруження запише крихітку Діанку як свою рідну дочку, і таке інше. Мати, як могла, вмовляла дочку бути обережною, бо вже обпеклася. Не послухалася. І знову втрапила у халепу. З’ясувалося, що новий кавалер Надійки, Маріо, не лише одружений, а й не в добрім ладу з законом. Поводився з нею, наче рабовласник із рабинею: бив, не дозволяв виходити на вулицю, залякував. Страхом тримав біля себе. Мати намагалася визволити дочку й онуку, але діставалося і їй, та так сильно, що одного разу потрапила до реанімації. Поліція не реагувала на заяви, якоїсь там «страньєре»(іноземки). Дуже часто Маріо змінював адреси проживання, як це буває з тими, хто не дружить із законом. Мати місяцями не мала від дочки жодної звістки. Одного дня нарешті почула її голос у слухавці: «Я в Генуї, народила дитину, але не приїжджай, бо він тебе уб’є». Мати все одно покинула, як мовиться, печене й варене, і примчала до дочки. І так було кілька разів. Щоразу заставала одну і ту ж картину: Надійка з опухлим від сліз обличчям, синцями і п’яний розлючений зять. А якось дочка зателефонувала матері з психіатричної лікарні. Від систематичних побоїв та брутального ставлення у неї стався психічний розлад. Будь-хто не витримав би таких знущань, тим паче молоде дівча. Коли телефонувала, просила: «Мамо рятуй дітей, бо вони залишилися з ним…» З того моменту почалася боротьба Марії Коляджин за своїх онуків. Билася, мов риба об лід. Пройшла через суди, приниження, добиваючись права опікунства над дітьми. Їй пропонували відмовитися від своїх намірів, бо чимало багатих людей були готові удочерити обох крихіток. Дехто пропонував їх навіть продати. Але Марія не здалася, хоча не мала грошей, а італійські закони були не на її боці. Про її біду дізналися навіть італійський прем’єр Берлусконі та український Президент Ющенко. Про неї писали й розповідали всі італійські засоби масової інформації. Та найбільше допомогла жінці Ольга Тарасюк. Були такі моменти, коли керівники держустанов розводили руками і відводили очі, мовляв, справа безнадійна. Але ці дві жінки продовжували боротися і таки перемогли. Суд надав Марії Коляджин право опікунства над маленькими Діанкою і Даніелою. «Молю Бога, благаю всі українські та італійські інстанції, аби допомогли мені виїхати на Батьківщину разом з онуками, де вони будуть у безпеці», — плакала вона, пригортаючи до себе діток. На закінчення цього сюжету просяться слова: «Кохайтеся, чорноброві та не з італьяно...»

Гурт «Калина»
Я на репетиції заробітчанського ансамблю «Калина». Гарно співають наші дівчата. У їхніх голосах бринить то сум, то гірка іронія, то відчайдушність людей, які вирішили вдарити лихом об землю. Ось заробітчанська пісня, що народилася в Салерно:
«Хай почують депутати Верховної Ради,
Як в Італії співає вкраїнська громада,
Тож подякуймо їм щиро за їхню послугу,
Що тепер ми на чужині маєм статус слуги…»
Таких пісень у репертуарі «Калини» кілька десятків. Але є й італійські, наприклад, «Соле міо». Учасниці ансамблю розповіли, що італійці, коли чують свої пісні у виконанні українців, просто шаленіють від захвату, їм імпонує вияв поваги з боку іншого народу. Відповідають на це тим же. Якщо у виконанні італійських оперних співаків або вокальних ансамблів звучать пісні «Дивлюсь я на небо..» або «Розпрягайте, хлопці, коні...», то це може означати лише одне: українську культуру в Італії визнають і високо цінують. Бо ще років десять тому ситуація була зовсім іншою. Усіх вихідців із колишнього СРСР тут називали словом «русо». Тож можна сказати твердо: посли, консули, державні діячі не зробили стільки для популяризації України за кордоном, як заробітчани...
Посумують, погомонять, а потім знову беруться ткати пісенне полотно. «Чи повернетеся на Батьківщину?» – підкидаю їм тему, наче жарину в солому. Це питання для них, наче гамлетівське «бути чи не бути?» Болить, не дає спокою. Розповідають, що більшість заробітчан так палко вірили у всесильність Помаранчевої революції, що навіть попередили своїх господарів, що через півроку розрахуються, аби їхати в Україну. Ладні були видерти очі скептикам. Та за кілька місяців їхній запал згас. Зрозуміли, що Батьківщині вони не потрібні, навпаки, вона зацікавлена в такому явищі, як заробітчанство, котре розв'язує проблему безробіття, підтримує фінансами депресивні регіони, нейтралізує політично активних людей. На заробітчанських грошах паразитують центральна, обласні та районні влади. Якщо обірвати цей фінансовий потік, тобто повернути всіх заробітчан з-за кордону, – станеться економічна й політична катастрофа. Відбудеться ще одна революція – заробітчанська. Десь у середині 2005 року в свідомості заробітчан стався злам: вони усвідомили, що ніколи не повернтуться додому. Бо, по-перше, перехворіли ностальгією, а по- друге, відчули, що на чужині ліпше, ніж на Батьківщині.
– Хоч ми і раби на своїй роботі, проте все одно маємо більше людських прав, більше можливостей зберегти свою гідність, ніж в Україні, – говорила колишня вчителька Тетяна Руда.
Їхні думки і емоції суперечливі. Вони пишаються тим, що вільно володіють італійською, що мають змогу мало не щотижня відвідувати найкращі європейські музеї і театри, що можуть підтримати свої сім'ї в Україні. Частина з них звільнилася від безлічі проблем, які їх обсідали в Україні, наче мухи у Спасівку: безгрошів'я, нерозуміння з боку батьків, дітей, чоловіків, дружин. Тут їх ніхто не обмежує, не шпиняє, не пригнічує, не ображає. Окрім, звісно, господарів. Але те до уваги не береться. Вони вільні, самодостатні. Але чому ж такі сумні?
– Ви не уявляєте, яка це трагедія: жити ні тут, ні там. Ми хочемо в Україну, бо там наші діти, сім'ї, але коли приїздимо туди, то відчуваємо себе чужими, нас не розуміють. І ми знову хочемо до Італії. Серце ніби розрізали навпіл. Болить і та, й та. В Україні – за Італію, в Італії – за Україну. Спокою нам не буде до кінця життя, бо ми ніби відкраяні скибки, – ділилася своїми думками Ольга Тарасюк.
Заробітчанство – це не лише зруйновані сім'ї, бездоглядні діти. Воно породжує в Україні низку інших огидних явищ – пияцтво, наркоманію, неробство, розпусту. Тобто зароблені важкою працею гроші інвестуються не лише в добрі справи, а й у лихі. Одна жінка зателефонувала сину в Україну і каже: «Вибач, я місяць без роботи, тож невідомо, коли вишлю гроші...» «То що, мені на роботу влаштовуватися?» – відповідав обурений син. Родичі заробітчан в Україні радіють їхньому приїзду, подарункам, а надто грошам, привезеним із Італії, але вже через тиждень-другий невістки, зяті, діти й онуки випихають своїх бабусь і матерів на заробітки. Доводиться з прикрістю в серці повертатися в Італію.  
Ішлося також про проблеми освіти дітей мігрантів. «Що робити, аби не втратити дітей для України?» Також про цинічну постанову українського уряду, яка обкладає заробітчан подвійним податком, про те, що й досі між двома країнами не укладено угоди про пенсійне забезпечення, тож роки перебування за кордоном випадають із пенсійного стажу. Нарікали на те, що величезна українська громада Італії досі так і не об'єдналася, тож її інтереси на загальноіталійському рівні фактично нікому захищати. Знову співали. Та мені здалося, що не співали – тужили за своїми понівеченими долями.